Соціогуманітарний простір та його вплив на розвиток регіональних господарських систем

Abstract

Дисертаційна робота присвячена поглибленню теоретичних та методичних положень, обґрунтуванню наукових та практичних рекомендацій щодо модернізації соціогуманітарного простору регіонів України та його впливу на розвиток регіональних господарських систем. У роботі узагальнено теоретичні підходи щодо формування соціогуманітарного простору регіону. Дослідження існуючих наукових позицій щодо трактування сутності понять «простір», «соціальний простір», «соціогуманітарний простір», «регіональні господарські системи», «інфраструктура» та «соціальна інфраструктура» вітчизняними і закордонними вченими дали змогу ввести в науковий обіг авторське трактування категорій «соціальна інфраструктура регіону», «людиноцентризм» та «соціогуманітарний простір регіону». У процесі дослідження з’ясована ретроспектива розвитку соціальної інфраструктури в структурі соціогуманітарного простору та доведено, що нині просторовий розвиток компонент соціальної інфраструктури відстає від існуючих потреб населення регіону. Встановлено, що головною причиною цього є успадкована Україною економічна система, відповідно до якої фінансування соціальної інфраструктури регіонів здійснюється за залишковим принципом. Дисертанткою обґрунтовано, що якість соціальної інфраструктури соціогуманітарного простору залежить від зростання соціальної партисипації населення та формування соціального капіталу. У роботі зауважено, що ресурсною складовою соціального капіталу є людський потенціал, оскільки людина є ключовим елементом соціально-економічного розвитку регіонів України. Визначено структуру інституційної складової соціального капіталу, що включає систему суспільних інститутів (державно-правових, економічних та соціально-культурних), інститути громадянського суспільства та систему соціальних норм. У дослідженні доведено, що соціальна інфраструктура являється структурно-функціональною компонентою соціогуманітарного простору та складається з культурологічної, освітньої, медичної, спортивно-фізкультурної та інформаційної інфраструктури. Дисертанткою визначено, що в умовах децентралізованого управління просторово-регулююча компонента соціогуманітарного простору представлена системою управління на регіональному, субрегіональному та місцевому рівнях. Авторкою обґрунтовано закономірності трансформації соціогуманітарного простору, що допомагають ефективно використовувати ресурсний потенціал регіональних господарських систем та оптимізувати економічну діяльність регіонів України в контексті євроінтеграції. Під «закономірностями трансформації соціогуманітарного простору регіону» дисертантка визначає існуючий взаємозв’язок між складовими елементами соціальної інфраструктури в межах певного просторового утворення, котрий впливає на активізацію просторового утворення. Сформульовано систему методологічних принципів оцінки соціальної інфраструктури в межах соціогуманітарного простору. На переконання дисертантки, визначену систему принципів слід доповнити принципом «партисипаційності», який полягає у залученні громадянського суспільства до активної участі в прийнятті рішень щодо розвитку сфер соціальної інфраструктури соціогуманітарного простору, його згуртованості та спрямованості на вирішення соціальних проблем, успадкованих та накопичених у трансформаційний період та принципом «континуальності», який відображає сукупність соціально-економічних цінностей місцевих громад, їх постійне, континуальне вдосконалення. На основі узагальнення існуючих підходів оцінки впливу соціальної інфраструктури на просторовий розвиток продуктивних сил запропоновано авторську методику, що дозволило провести методологічно коректні зіставлення та ранжування областей України та воєводств Республіки Польщі як за рівнем розвитку соціальної інфраструктури, так і за окремими складовими – рівнем розвитку освітньої, культурологічної та медичної інфраструктури. У ході дисертаційного дослідження проведено детальний статистичний аналіз стану та тенденції розвитку освітньої, медичної та культурологічної підсистем соціальної інфраструктури 22 областей України. Часовий лаг оцінки підсистем соціальної інфраструктури регіонів охоплює 2010-2017 рр. Установлено відсутність рівного доступу населення регіонів України до закладів освіти, що викликає ризики соціального відторгнення, обмежує індивідуальні можливості населення та ускладнює процес переходу до інклюзивного типу розвитку. Виявлено, що кадровий потенціал медичної інфраструктури України має виражену регіональну дивергенцію (як в просторовій, так і в професійній структурі). Відповідно до розробленої авторської методики, дисертанткою проведено моніторинг рівня впливу соціальної інфраструктури на розвиток соціогуманітарного простору для кожного регіону України та Республіки Польщі. За результатами рейтингового оцінювання авторкою виділено чотири групи регіонів (регіони-лідери, провідні регіони, периферійні регіони та регіони-аутсайдери). Результати дослідження дають підстави для висновків, що Польща, як і Україна, має виражену регіональну дивергенцію соціальної інфраструктури. Доведено, що населення регіонів України має значно гірші умови доступу до послуг соціальної інфраструктури та, як наслідок, формування людського потенціалу ніж населення європейських країн. На думку авторки, важливим вектором подолання негативної тенденції розбудови соціальної інфраструктури регіонів України є розвиток продуктивної співпраці між усіма рівнями управління, оскільки від співробітництва і ієрархії в цій сфері залежить реалізація спільних цілей, однією з яких є виховання освіченого та здорового соціуму. Віддаючи належне важливості розвитку соціального підприємництва як головного ресурсу соціальної інфраструктури, що сприяє покращенню фінансової незалежності територіальних громад, дисертантка підкреслює вагомість освітньої інфраструктури в формуванні соціального підприємництва в деяких європейських країнах. Сформовано авторську думку стосовно трактування поняття «соціальне підприємництво» як інноваційної діяльності особи або групи людей, які отримують прибуток від своєї діяльності, здійснюють системні зміни в екологічній або соціальній сфері та значний вплив на економічний розвиток та формування нового соціогуманітарного простору регіональних господарських систем. У роботі акцентується увага на тому, що розвиток соціального підприємництва здійснює значний вплив на нагромадження соціального капіталу, що вкрай необхідний для формування громадянського суспільства та інклюзивного просторового розвитку. У дисертації розроблено структурно-логічну модель розбудови публічноприватного партнерства соціальної інфраструктури, котра базується на сукупності ресурсів, використання яких для вирішення соціальних проблем та при ефективній співпраці між бізнесом, урядом, інститутами громадянського суспільства та залученні територіальних громад сприяє формуванню нового соціогуманітарного простору. Доповнено економічний зміст поняття «публічно-приватне партнерство соціальної інфраструктури», що являє собою систему взаємовідносин між публічними та приватними партнерами, а також інститутами громадянського суспільства, з метою реалізації спільних проектів у межах соціальної інфраструктури, котрі спрямовані на досягнення економічних, соціальних чи екологічних результатів у формі конкретного суспільного блага, шляхом використання спільних ресурсів, розподілу між партнерами відповідальності, ризиків та винагороди, задля організації взаємовигідного, довгострокового співробітництва, спрямованого на створення нових та модернізацію існуючих об'єктів соціальної інфраструктури регіону. Авторкою удосконалено інституціональний механізм розбудови нового соціогуманітарного простору регіону в умовах децентралізації, детермінантою якого, з одного боку, є відносини власності, а з іншого, – релевантне нормативно-правове поле діяльності органів виконавчої влади, місцевого самоврядування та підвищення партисипації інститутів громадянського суспільства. При цьому під ынституціональними засадами розбудови соціогуманітарного простору дисертантка розуміє систему норм, правил та напрямів, котрі продукує держава та громадянське суспільство з метою реалізації можливостей та прав людини щодо відтворення власного потенціалу в межах існуючої соціальної інфраструктури регіону. У дисертаційній роботі вперше розроблено просторову модель модернізації соціальної інфраструктури простору в контексті започаткованих реформ, базисом якої є чітке розмежування обов’язків, завдань та відповідальності між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, а також вектори структуризації просторової організації соціальної інфраструктури. Дисертанткою визначено, що, з огляду на європейський досвід, напрямом модернізації освітньої інфраструктури є створення профорієнтаційних центрів для молоді, метою діяльності яких має стати допомога здобувачам освіти в прийнятті рішень, пов’язаних із вибором освітнього та професійного напряму розвитку, а також планування кар’єри. У роботі наголошено, що ефективне освітньо-професійне консультування молоді протидіє соціальній відчуженості, а також допомагає в прийнятті професійних та освітніх рішень. Набули подальшого розвитку концептуальні засади формування нової соціогуманітарної стратегії в умовах переходу до інклюзивного розвитку регіону, що базуються на управлінській моделі модернізації соціогуманітарного простору, що включає центральні органи державної влади, місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування та інститути громадянського суспільства